Не таке вже й далеке майбуття. Наче все на диво добре, на Землі панує мир, усюди прогрес, розквіт та добробут. Хіба що з дна морського понавидобували забагато гідрату метану, тектонічні плити зсунулись, і Японський архіпелаг поступово «здувся» під воду, тож тепер значно менший. А що поробиш, велика частина населення тепер живе на штучних островах, у плавучих містах, у кварталах-баржах, чи просто в каютах на кораблях. Морська торгівля в розквіті, військові кораблі здебільшого передані для рятувальних та навчальних (освітніх) цілей. Наприклад, лінкорами та крейсерами керують виключно жінки в навчальних школах та академіях (це пояснюється певними психологічними схильностями). Кораблі, доречі, не оригінали, а збудовані копії древніх суден з якимось нанозахистом екіпажу. В мене залишається єдине питання: чим взагалі в цьому всесвіті займаються чоловіки, окрім як будують допотопні навчальні...

16-річна Харука в ранньому дитинстві втратила матір і жила разом з батьком. Щоб подолати біль втрати, батько з головою занурився в роботу, а дівчинка виросла, вважаючи, що особливо то нікому і не потрібна. Одного разу, коли туга зовсім здолала, Харука вирішила глянути на старе дзеркало - подарунок і пам'ять про матір - і не знайшла його. Тут вона і згадала місцеву легенду про таємничі створіння, які за невелике підношення можуть повернути улюблені речі. Прийшовши в древній храм, героїня зробила ритуал і справді побачила таємниче створення в масці. Так через одвічну жіночу цікавість школярка з Японії потрапила в інший світ, на острів Забуття, де криються втрачені речі і спогади. Перед нами стара історія дорослішання через подорож по Задзеркаллям власної душі, розказана на новий лад. Нехай Харука не Аліса, і погналася не за білим кроликом, а за рудим лисеням - яка різниця? Бо сюжет цей...